АНДРІЙ РОЗВОДОВСЬКИЙ

Випускник Київської богословської семінарії 2011 року, спеціалізація «Організація нових церков». Народився у місті Коростень Житомирської області. Наймолодший син у родині. Неодружений. Три останні роки живе і працює на ниві Божій в Китаї.

Перш ніж розкажеш про своє перебування в Китаї, давай поговоримо про Україну, твоє життя та служіння тут. Де навчався  і чим займався до того моменту, коли вирішив так кардинально змінити своє життя? 

Після закінчення школи я отримав професію з ремонту комп’ютерів у технічному коледжі. У 2007 році вступив до Київської богословської семінарії на спеціалізацію «Біблійні науки». Після одного року навчання зрозумів, що я більше практик ніж теоретик, тому перевівся на спеціалізацію «Організація нових церков»  і занурився у служіння. З 16 років працював з дітьми-сиротами, був волонтером в благодійному християнському фонді «Маленьке ягнятко».  Ми проводили табори в інтернатах для дітей-сиріт, працювали з випускниками цих інтернатів.
Під час навчання в семінарії Бог дав мені бажання взяти дітей-випускників інтернату, так би мовити, під свою опіку, жити з ними протягом трьох років, щоб допомогти адаптуватися до  життя поза межами інтернату.  Моєю ціллю було прищепити цим хлопцям християнські цінності та  допомогти їм не накоїти дурниць, які, як правило, роблять підлітки, полишаючи  стіни інтернатів. Три роки я жив з хлопцями, був як старший брат для них. На сьогодні двоє з них служать Богу і допомагають сиротам, третій працює, турбується про родину, яку ми допомогли йому відшукати. 

Як і коли в твоєму житті з’явився Китай? Чому саме ця країна? 

Ще з дитинства, коли я чув про місіонерство, читав книжки на цю тему, відчував, що Бог вклав в моє серце таку мрію –  свідчити іншим народам. Я розумів, щоб ця мрія здійснилась, я повинен готуватись до такої праці. І я готувався. Залишився служити вдома в своїй церкві, в своїй країні. Бог почав мене вчити, що місіонер – це не той, хто їде кудись далеко, місіонер – це кожен християнин, це той, хто вдома у себе місіонер. Коли мені Бог дав таке розуміння, перше, що я зробив, – купив печиво і пішов у гості до сусідів. Почав знайомитись, спілкуватись, будувати стосунки. 

Також я проповідував у своїй церкві, їздив у сусідні села. Закінчивши семінарію і завершивши служіння дітям-сиротам, я почав молитись про служіння іншим народам. Бог поклав мені на серце Китай. Я знайшов людей, до яких зміг приєднатися, і у 2013 році вперше поїхав в Китай на місяць. Ця короткотермінова поїздка була необхідна, щоб спробувати і зрозуміти себе. І вже через рік, у 2014 році, я приїхав, щоб залишитись і служити китайському народу.

Якими були твої перші враження, коли ти приїхав до Китаю? Чи було все так, як ти уявляв та планував? 

До поїздки в Китай я думав: от приїду, буду служити, проповідувати і люди будуть одразу каятись. Та коли я опинився там, то побачив, що все не так просто, як здавалось, і зовсім не так, як уявлялось. Господь почав мене змінювати, упокорювати і показувати, як саме потрібно служити китайському народу. 
Один досвідчений місіонер, який дванадцять років провів в Китаї, порадив мені присвятити три роки вивченню мови. Це мене трохи обурило, я відповів, що хочу одразу служити, шукати перекладача, проповідувати. Згодом я зрозумів, що то була слушна порада. Вивчення мови народу, якому я хочу благовістити, – це теж служіння. Тож присвятивши вивченню китайської мови три роки, я зрозумів, яке це благословення, коли можеш звертатися до людей їхньою мовою і тебе розуміють, приймають як свого.

Як ти вивчав мову, культуру цього народу? 

Щоб вивчити мову, я поїхав на північ Китаю, в провінцію Цзілінь, два роки жив у місті Чанчунь, ходив на курси китайської. Також Бог дав мені можливість працювати. В Китаї усі місіонери на самозабезпеченні, китайці тебе не зрозуміють, якщо ти скажеш, що ти – місіонер.  По-перше, там люди не знають, що ти місіонер. Ти простий християнин. І по-друге, ти повинен працювати, щоб бути зрозумілим людям. В країні панує матеріалізм, це – комуністичне суспільство,  в якому всі люди зобов’язані працювати. Тож я викладав російську в Інституті російської мови, який готує студентів до вступу в університети Росії.  Знайомився з людьми, будував стосунки. Китайці дуже гостинні, часто запрошували у гості, тому я міг бачити, як вони живуть, їх культуру та побут.
В Китаї стосунки між людьми будуються дуже  повільно і тільки один на один, тому і свідчити про Христа виходить тільки один на один. Я багато часу проводив з одним моїм другом-китайцем, який допомагав  мені вивчати китайську.  Ми багато розмовляли про Христа, але коли я поїхав, він відійшов від Бога. Я був дуже розчарований. Та Господь показав, що Він буде давати успіх тоді, коли я буду готовий до цього. Коли буду радіти не успіху, а Ісусу Христу. Місяць тому мій друг прийняв хрещення і служить Богу. Тож Господь вірний і слово, яке сіється, проросте. 

Як виглядає твоє  служіння? Що ти робиш зараз? 

Зараз я живу в провінції Чжецзян. Навчаюсь в університеті, до речі, мене зарахували до магістратури з нашим семінарським дипломом.  В цьому університеті навчається 30 тис. студентів.  Більше тисячі іноземців. Багато студентів з мусульманських країн, з країн Африки та Азії. Зараз у Китаї можна благовістити народам усього світу, включаючи українців та росіян, для них ми також організували групу з вивчення Біблії.

Рік я жив зі студентами-китайцями в гуртожитку, для мене зробили виняток, як для іноземного студента. Тому що за правилами університету іноземці живуть окремо. Я думав, що люблю китайців, але коли почав жити з ними, а ви знаєте, китайці не занадто охайні, особливо на півночі, там культура трохи відрізняється від культури на півдні. Так от, коли в кімнаті плюють отак на підлогу, палять, смітять, не прибирають, коли лягаєш спати, а навколо шум і гамір, я зрозумів, що їх ненавиджу. Я вибігав на вулицю і молився: “Боже, якщо Ти не будеш любити цих студентів через мене, якщо Ти мені не даси любові в серці, то я їх почну бити!” І Бог дивним чином наповнив мене любов’ю. Я почав служити моїм сусідам по кімнаті, почав прибирати. Слова не діяли, але коли вони побачили, що я роблю, мої вчинки, то почали змінюватись. Я відчув, як поширюється Божа атмосфера, Божа любов, і зрозумів, що моє служіння – це любити цих людей. 

Моє основне служіння – це благовістити студентам, своїм життям показувати їм Христа. Ми проводимо багато часу разом: вивчаємо англійську мову, проводимо різноманітні ігри, спорт, походи – все це допомагає знайомитись, будувати стосунки, запрошувати на вивчення Біблії.

Як щодо співпраці з іншими місіонерами? Є можливість підтримувати стосунки з місіонерами з інших країн? Маєш свою команду?

В Китай більшість місіонерів приїжджають по одному і тут вже гуртуються. Тобто це вільні відносини, побудовані на Христі. Зараз в нашій команді є українці, росіяни, американці. Усі приїхали по одному, тут познайомились, об’єднались, і ми робимо разом різні проекти. Офіційно тут не може існувати ніяка місіонерська організація.  
Коли я тільки приїхав в університет,  молився, щоб Господь показав мені, як служити Йому. Я не хотів вливатися в чиєсь служіння, хотів будувати щось спочатку. Бог дав мені одного друга-китайця, який так само горить місією. І ми разом працюємо. Розпочали вивчення Біблії, два рази на тиждень збираємось в різних місцях: в бібліотеці, вдома, в парках -  куди китайці запрошують своїх друзів. 

Також часто співпрацюю з Артуром Надієвим, він випускник нашої семінарії, в Китаї служить більше семи років. З ним часто організовуємо різні спільні заходи. В університеті нам дозволили провести захід, присвячений Великодню. Ми вільно розповідали про Ісуса Христа, також трохи розповіли про українську культуру. 

Китайці дуже прихильно ставляться до українців. Гарні стосунки між країнами: Україною та Китаєм - відкривають нам шлях для служіння.  Але іноземці-місіонери повинні самі шукати, як служити людям. Це означає, що китайці не скажуть тобі, от роби те чи інше. Ти просто приїжджаєш, знайомишся з людьми, дружиш і дивишся, як ти можеш служити. В Китаї усе будується на відносинах, коли китайці-християни побачать твоє життя, тоді вони можуть тебе запросити до якоїсь допомоги: провести навчання, семінар, конференцію тощо.

Чим відрізняється китайська протестантська церква від української? Чи є щось особливе? 

До 1949 року в Китаї було багато церков різних деномінацій, в кожній провінції було багато місіонерів з різних країн світу. Після приходу комуністів до влади Китай закрився для місіонерів-іноземців. Здавалося, що церква помре, тому що з країни вигнали усіх місіонерів. На той момент залишилось 700 тис. віруючих в Китаї. Але коли наприкінці 70-х Китай знову відкрився для світу, було велике здивування,  виявилося, що кількість віруючих за цей час збільшилась до 30 мільйонів. Це була єдина велика підпільна церква поза деномінаціями, усі деномінації зникли, залишилась просто єдина християнська підпільна церква. Тому в Китаї не запитують, з якої ти деномінації, тільки одне важливо, або ти християнин, або не християнин, або ти послідовник Христа, або ні. Тому що в Китаї люди платять ціну, щоб бути християнином. Зараз свободи набагато більше, звісно. Але ще кілька десятків років тому все було інакше. 

Зараз в Китаї більше 70 мільйонів віруючих (за деякими даними близько 130 мільйонів). І церква продовжує зростати. Завдяки тому що у свій час комуністи закрили країну для іноземців, церква незалежна від Заходу, вона єдина і має всі свої ресурси (фінанси, люди), щоб впливати навіть на Азію та мусульманські країни. Бог дав китайській церкві бачення: «Назад в Єрусалим» – це означає нести звістку про Христа усім мусульманським, буддійським країнам від Китаю до Єрусалиму. Церква цим живе і висилає місіонерів в різні країни.

В нашому університеті є три підпільні церкви. Студенти щосуботи готуються до місіонерських поїздок. Ідуть на місяць в Туреччину, Пакистан, Ірак, Іран, дехто їде знову на довший термін, щоб жити  там, працювати і благовістити. Ці люди наражаються на небезпеку, нещодавно двох китайських місіонерів було вбито в Пакистані. Деякі студенти, з якими я навчаюсь, були знайомі з цими людьми особисто.

Китайська церква молиться, в нашій церкві молодь зустрічається кожен день на одну годину для молитви. Маленькі кімнати, там по тридцять осіб стоять на колінах і моляться за місію, університет, уряд,  і ми бачимо, як за молитвою Бог діє. Китайська церква – це церква, яка молиться. Вони не запитують, яку семінарію ти закінчив, вони запитують, скільки ти молишся. 

Наскільки небезпечно бути християнином в Китаї? Є державна церква і підпільна, в чому полягає різниця між ними?

Комуністична влада контролює усі сфери життя людей, включаючи і релігію. Тому церква повинна бути офіційно зареєстрована, повністю підзвітна державі, і служителями там можуть бути лише китайці, які закінчили державні семінарії. Іноземці можуть відвідувати державну китайську церкву, але не мають права здійснювати ніякого служіння. Незважаючи на жорсткий контроль з боку держави, Бог діє і в таких церквах, люди продовжують приходити до Христа. Підпільна церква – це братерська церква, вона не звітує перед державою. Має свої підпільні семінарії, проводить навчання та більш вільна у своїх діях. Допускає до служіння місіонерів з інших країн.

Загалом в Китаї достатньо свободи для розвитку церкви і проповіді Євангелія. Фактично церква може розвиватись без державної реєстрації. Люди збираються у власних будинках, на вулицях, в клубах – скрізь, де є приміщення, яке може вмістити велику кількість людей.  Уряд дає достатньо свободи, якщо церква не виступає проти держави. У великих містах більше свободи, а в маленьких селах все ще сильний контроль та спротив,  як з боку державних органів, так і з боку представників нехристиянських громад. І небезпека часто йде саме від представників інших релігій.

Крім служіння студентам, як ще ти можеш благовістити? 

Населення Китаю 1.4 мільярда людей, тому 70 чи навіть 100 мільйонів віруючих  – це дуже малий відсоток по відношенню до всього населення. В цій країні все ще дуже багато людей, які ніколи не чули про Христа. В Китаї є 56 малих народів, які мають свою мову, свою культуру. Коли в університеті канікули на китайський Новий рік, ми їдемо на місію до інших малих народів Китаю. Це, як правило, бідні народи, які ніколи не бачили білих людей і не чули про Христа. Ми проводимо дитячі табори, ходимо, молимось в домах, благовістимо. Господь дав можливість бувати в таких селах з проповіддю, де потрібно було бути готовим у будь-який момент тікати через чорний хід. Інколи нам доводилось нелегально перетинати кордон із сусідніми державами, щоб потрапити в найвіддаленіші села, де ми були першими білими людьми і могли свідчити про Ісуса Христа.
Коли Господь дав мені можливість бути в глибині Китаю, в селах, в маленьких домашніх церквах, коли я бачив, з якою радістю люди прославляють Бога, танцюють, як вони славлять Його своєю мовою, в своїй культурі, – це дійсно радість, коли всі народи прославляють Господа. І я щоразу згадував Псалом 67: 

Нехай Бог помилує нас, і хай поблагословить, хай засяє над нами обличчям Своїм. 
щоб пізнати дорогу Твою на землі, посеред народів усіх спасіння Твоє! 
Хай Тебе вихваляють народи, о Боже, хай славлять Тебе всі народи! 
Нехай веселяться й співають племена, бо Ти правдою судиш народи й племена ведеш на землі!
Хай Тебе вихваляють народи, о Боже, хай славлять Тебе всі народи! 
Земля врожай свій дала, Бог поблагословив нас, наш Бог!
Нехай благословляє нас Бог, і всі кінці землі хай бояться Його!

Як ти вимірюєш свій успіх в Китаї, як розумієш, що твій труд успішний і ти на своєму місці? 

Для мене успіх – це вірність і якість. Вірність тому, до чого мене Бог покликав, і якість – як я роблю це, чи чистий я перед Богом, чи маю я команду, чи підзвітні ми один одному, чи чисті мої мотиви. Для мене ці два критерії є показниками ефективності. Бути перед Господом чистим і робити усе, як для Нього. 
Також я хочу бачити спасенні душі. Але для мене важливо не просто, щоб людина спаслася. Я прагну, щоб людина дійсно стала учнем Христа, щоб, коли я поїду, могла самостійно служити Богу разом з іншими віруючими. Прагну навчати, спорядити, передати усе, що знаю сам, щоб там, де буде ця людина: на навчанні, на роботі -  вона гуртувала біля себе, навколо Біблії невіруючих, і починалась ще одна церква. Це моя мета. І моя ефективність, коли люди будуть йти за Христом. 

Як тобі допомогла семінарія, чи відіграла семінарія якусь роль в тому, що ти опинився в Китаї? Як на тебе вплинуло навчання в семінарії? 
Семінарія дуже сильно вплинула на моє життя. Сам процес навчання сформував мене, я вдячний Богу за цей час навчання. Семінарія навчила мене вчитися, думати самостійно та критично мислити.  Були деякі курси, які дуже сильно допомогли мені в служінні тут. Приїздив один викладач з Г’юстона, викладав нам прості методи примноження церков і рекомендував спеціальну літературу.  Що таке органічна церква, які нестандартні моделі, методи початку церкви – ці знання сильно вплинули і допомогли мені працювати тут. Ми звикли, що починаємо церкву з будівлі, апаратури і команди, а в Китаї це все не працює. Семінарія дала для мене багато важливих знань, навичок, які я можу зараз використовувати у служінні людям в Китаї. Семінарія розширила мої горизонти, мої знання про Бога, моє сприйняття та розуміння світу, місії, служіння загалом. 

Щоб ти сказав людям в наших церквах, тим, хто має вже практичний досвід служіння, і тим, хто тільки починає слідувати за Богом, для чого вчитися в семінарії? 

По-перше, коли людина перестає вчитися, вона перестає розвиватися. Наше сучасне суспільство потребує освічених служителів, щоб не відставати від життя, потрібно постійно розвиватися, рухатися вперед. Вчитися потрібно йти за покликом від Бога. Господь кожному відкриває свій шлях, дає бажання і допомагає завершити розпочате. Семінарія дає інструменти для навчання, дає смакоту навчання,  і коли закінчуєш семінарію, то продовжуєш сам вчитися. 

По-друге, важливий сам процес. Коли студенти приїжджають на сесії, кожен привозить свій досвід в служінні, свої життєві історії, практичні поради, нові ідеї, методи та підходи до служіння. В  спілкуванні з іншими служителями відбувається обмін досвідом. Можна сказати, що таке спілкування – це частина навчання.  Обмін досвідом часто надихає і підбадьорює. 

Третє, що вплинуло на мене, – це посвячення викладачів. Я бачив скільки знать, сил, енергії, свого досвіду вони віддають нам. Коли так багато отримуєш, хочеться віддавати і собі, ділитися знаннями, вкладати так само в когось, як викладачі семінарії вкладали в нас, студентів. А віддавати можна лише тоді, коли сам наповнений. Я з упевненістю можу сказати, якщо Бог дав вам думку у серці про навчання в семінарії, не вагайтесь. Семінарія допоможе духовно збагатитись і вам, і через вас буде впливати на тих людей, яким ви служите. 

Чи легко тебе відпустила твоя церква та родина?  

Важко, тому що в моїй церкві в Україні не так багато служителів. Мій тато – пастор церкви, йому було не легко відпустити, бо він сподівався, що я займу його місце в певний час. Він людина немолода, вже важко нести це служіння. Але те, що церква зробила цей крок, благословила мене на служіння в Китаї, стало для самої церкви благословенням, і вона живе цим. Батькам спочатку було важко, але зараз вони горять місією і мене підтримують,  благословляють і, можливо, якісь мрії, які вони не змогли втілити в своєму житті, вони бачать їх в моєму служінні. Тому вони багато моляться за мене, підбадьорюють, для них це радість. 

Я не маю можливості приїздити часто до дому. За три роки я лише вдруге приїхав в Україну. Але мене благословив один брат, щомісяця я маю дві оплачені години на Skype, можу телефонувати своїм батькам на мобільний телефон і спілкуватися. Така можливість – велика радість для мене.

Як часто ти чуєш від інших християн, що ти, твоє служіння для них велике підбадьорення і натхнення? Чи бувають негативні відгуки і запитання, на зразок, для чого кудись їхати, і тут роботи вистачає, тут потрібні служителі?

Так, мені часто говорили, що в Україні свій Китай, але таке кажуть переважно ті люди, які не сильно займаються служінням і які ніколи не були на місії. А ті,  хто хоч трохи десь були на місії, і ті, хто щось робить тут, в Україні, вони благословляють, підтримують, і для них моє життя –підбадьорення. 

Тому я шукаю молитовних партнерів, які будуть не просто чекати від мене якихось новин, але будуть самі цікавитись, підбадьорювати мене і молитися за мене. Такі люди – дійсно мої друзі. Вони щось роблять у себе вдома і знають, як це буває непросто. З якоїсь причини вони не можуть поїхати, залишаються служити вдома, але підтримують мене фінансово і молитовно. Така підтримка – велика цінність.