Не знаю, чому Господь врятував мене? Був я нічим не кращий за інших радянських безбожників. Батьки-прабатьки були атеїсти, радянська інтелігенція, жертви комуністичної пропаганди: Бога немає, еволюція, люди від мавпи тощо. Навіть не хрестили мене в дитинстві. Хоча бабуся, мій головний вихователь, не знаючи, що цитує Христа, завжди вчила: «Андрюша, ніколи не роби людям поганого, чого б не хотів собі». Ще цікаво, що з дитинства я любив глибокі роздуми. Одного разу спантеличив маму філософським: «а для чого ми живемо?» Бідна мама, що вона могла сказати? Її спроба відповісти зводилася приблизно до такого: «жити, щоб жити, щоб у нас були діти, щоб у дітей теж були діти», -  і далі по колу.

Моє уявлення про християнство обмежувалося відвідуванням Володимирського собору, де було дивно, темно і похмуро. Постійні відвідувачі храму - бабусі в хустинках - звичайно ж, не знали теорію Дарвіна.

В двадцять років до моїх «глибоких» знань про Бога додалися ще два «надійні» джерела —«Майстер і Маргарита» і рок-опера «Jesus Christ Superstar». Тому, коли на третьому курсі інституту я вперше познайомився з християнами з Америки, це було незвично: молоді, веселі, освічені, спортивні хлопці не вписувалися в мій стереотип християнина. З ними було дуже цікаво спілкуватися, грати в улюблений баскетбол, практикувати англійську і потай сподіватися отримати запрошення в жадану Америку. Коли один з них запропонував розповісти євангеліє, я погодився з цікавості.

Він намалював мені «ілюстрацію мосту»: Бог любить нас, людина грішна і жертва Ісуса Христа — це єдиний місток, по якому я можу повернутися до Бога через прірву гріха. Все, що від мене потрібно — повірити, що Ісус дійсно помер за мої гріхи, просто прийняти Його прощення і вічне життя як подарунок. Ця картина вразила мене як красива казка. «Та-а-к, - думав я. - Добре було б, якщо б дійсно був такий Бог, Який любить нас і все таке ... ». Але це здавалося нереальним, тому що я ж знав, що ніякого Бога немає, всі ми від мавп, розповіді про Ісуса  — легенди. Став висловлювати свої сумніви місіонерам. На мій подив, у відповідь отримав дуже переконливі аргументи. Історичні — про реального історичного Христа, наукові — про абсурдність теорії еволюції. Я продовжував читати, шукати, розбиратися.

Досить скоро біблійне пояснення світу і життя вже виглядало правильним, розумним і узгодженим. Боже Слово дає переконливі відповіді про походження всесвіту, життя людини. Я погодився, що християнство — це правда і став вважати себе християнином. Навіть почав проповідувати своїм друзям, але поки не залишав свої давні гріхи. Справа в тому, що про покаяння, зміни способу життя я майже нічого не почув (або не хотів почути?). Напевно, в душі я здогадувався, що віра має на увазі святість і слухняність Богу, але поки що це не стояло у мене на першому місці.

Мене продовжувало хвилювати фундаментальне питання: в чому сенс мого життя? Поки я не зрозумів, як християнська віра дає на нього відповідь. І приблизно через пів року Господь знову послав мені Своїх ангелів — інших місіонерів. Їм я й задав своє питання. Відповідь почув приблизно такий: сенс життя в тому, щоб служити Богу зараз і готуватися до майбутньої зустрічі з Ним! Ці слова торкнулися мого серця. Все раптом прояснилося і стало на свої місця. Я зрозумів, заради чого варто жити! У моєму процесі покаяння це був особливий день. Подумки я помолився приблизно так: «Боже, я хочу служити Тобі, присвятити Тобі все своє життя!» Це значило і відмову від гріха — тобто від себелюбства і свавілля. Зазвичай я не дуже емоційний, але був глибоко схвильований в той день.

Через багато років, я побачив цю думку про сенс життя в Біблії: «... ви звернулися до Бога від ідолів, [щоб] служити живому й правдивому Богові і з неба очікувати Сина Його ...» (1 Сол. 1: 9-10). Покаяння — це повне присвячення себе Богу. Воно включає каяття в гріхах, відкидання себе і радісне очікування зустрічі з Ісусом.

Славлю мого Бога і Спасителя, що відкрив в мені Свого Сина! Я щасливий, що Він привів мене до покаяння, показав мені необхідність і в той же час велику радість в тому, щоб жити для Нього! Бог — як сонце, без Нього все інше залишається в темряві. Без Бога людину не може зробити щасливим ні сім'я, ні багатство, ні досягнення. З Богом все набуває сенсу, стаючи частиною вічної великої історії Божого царства.

довідка

Андрій Мурзін

Народився в Києві. В 1992 році закінчив Київський лінгвістичний університет. Бог дав Андрію допитливий розум та бажання «копати глибоко», тож він багато роздумував над сенсом життя, шукав відповіді. Ще студентом  Андрій почув євангелію та отримав відповіді на запитання, які на той час його цікавили. Через деякий час продовжив вчитися вже в Українській богословській семінарії на пасторській програмі. Далі була магістратура в Реформаторській богословській семінарії м. Джексон, Міссісіпі (США).  Повернувшись до України Андрій пішов вчитися далі і закінчив трирічну програму біблійної душеопіки «Coram Deo». Але зупинятись на досягнутому не збирається, готується до подальшого навчання для отримання докторського ступеня. Бо щоб якісно служити Богу через служіння людям, потрібно постійно рости, розвиватись і вчитись. 

Допомога людям та хвилювання за їх спасіння турбували Андрія Мурзіна досить давно і тому ще в далекому 1997 заснував общину «Церква залізничного району» в якій зараз несе служіння проповідника. Веде малі групи з вивчення Біблії. Більше десяти років займається служінням особистої та сімейної душеопіки. Являється координатором місії OIC в Україні. Заступник директора магістерської програми в КБС «Біблійна душеопіка». Викладає в багатьох християнських навчальних закладах. Основні сфери викладання: діалог з православ’ям, біблійна душеопіка, Старий Заповіт, християнська етика, апологетика. Написав книжку «Діалог з православ’ям». Не зважаючи не чималу зайнятість, знаходить час для сім’ї. З дружиною Ольгою виховав троє дітей.