ВАЛЕНТИН КОРЕНЕВИЧ

Полковник запасу, директор бакалаврської програми «Пасторсько-капеланське керівництво» в КБС, пастор церкви «Шлях істини», президент ГО «Оливкова гілка». Народився в Казахстані в 1965 році, через сім років родина переїхала в Підмосков’я, далі знову на Байконур, так як батьки були будівельниками, часто переїжджали. В 1983 році вступив до Ярославського вищого воєнного фінансового училища (зараз Військова фінансово-економічна академія в Ярославлі, Росія). Після чотирьох років навчання служив в Казахстані. В 1992 році повернувся з дружиною та дітьми в Україну. В 2000 році разом з дружиною прийняв хрещення в баптистській церкві. В 2004 році закінчив Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, отримав звання полковника. В 2008 році закінчив Ірпінську біблійну семінарію. Того ж року  в Київській богословській семінарії розпочав бакалаврську програму «Пасторсько-капеланське керівництво», ставши її директором. За 11 років роботи програма має 40 випускників, які активно займаються капеланським служінням. 
З дружиною Мариною мають четверо дітей та двоє онуків. 

Як і чому Ви стали військовим? 

Військовим я став зовсім випадково. Хоча у Бога немає випадковостей і все під Його контролем, але це я зрозумів тільки згодом. У моїй сім’ї не було військових, батьки були будівельниками. Я ж думав про економічну освіту, але з сусідом пішов вчитися у  фінансово-економічному училищі, тільки потім зрозумівши, що це було військове училище. Так став військовим, навчаючись на Півночі Росії чотири роки. Там познайомився з майбутньою дружиною Мариною. Вона приїхала вчитися до Ярославського педагогічного інституту ім. Ушинського з Костромської області.

Мої батьки ще в 1985 році повернулись в Чернігів, звідки були родом, де живуть і зараз, а я залишився в Росії. Після закінчення навчання потрапив до Алмати, потім у військове містечко Отар (біля кордону з Киргизстаном) і знову до Алмати. Далі Талдикорган ‒ майже під Китайським кордоном, туди до мене після навчання приїхала вже вагітна дружина, і ми прожили там 5 років. 

Як військовий став віруючим християнином?  

Звісно, в той час я був невіруючим. Ніколи не бачив церков, не заходив до них, ніколи не бачив Біблію, в Казахстані їх просто не було. А коли навчався в Ярославлі, то у вихідні йшов поїсти і погуляти… Які церкви!? (посміхається) Будучи в Талдикоргані, я хіба говорив про Бога, підіймаючи тост за те, що Його немає. Але я любив читати. Якось прочитав книжку «Майстер і Маргарита» Булгакова, і це стало першим поштовхом до віри. Історія про Ієшуа та Понтія Пилата, яку прочитав в цій книзі, зробила в мені якусь тріщинку. А в 1991 на вулиці мені вперше дали Новий Заповіт. Потім ще кілька разів мені дарували Новий Заповіт. Нещодавно навіть знайшов серед речей один примірник, на останній  сторінці якого був наклеєний папірець з написом «Баптистська церква міста Талдикорган». 
Тоді ж, в 1991 році, вперше потрапив до православної церкви. Це був Великдень, ми з друзями пограли футбол, попили вина, а потім наш тренер запропонував або до дівчат, або в церкву. А я кажу: «Що таке церква? Навіщо мені дівчата, у мене дружина є!?» От ми поїхали до церкви.  До четвертої ранку там простояли, я нічого не розумів, звісно. Приїхав до дому, а дружина не пустила. Кажу: «Я в церкві був», –  а вона: «Яка церква, ти – комуніст?!»

В 1991 році розвалився Радянський Союз, і ми з дружиною та дітьми повернулися в Україну, у військове містечко Семиполки. Почав активно шукати Бога. Ходив і в православну церкву, але мало що розумів. Переїхали до Києва. Тут і в Печерській лаврі був, потім до свідків Ієгови потрапив, їхні журнали читав постійно, на вивчення Біблії ходив до них. Дійшло до того, що з дружиною посварився, бо вона переконувала, що я не Біблію вивчаю, а їхні журнали. Виявилося, що моя дружина весь цей час вірила в Бога, Біблію читала, але мені нічого не казала, бо я був комуністом. Ще деякий час походив до них, але зрозумів, що там немає Христа. Прочитав, що ніхто не може назвати Ісуса Господом, тільки Духом Святим. От я і вирішив перевірити це на їхньому старійшині. Запитав, хто для нього Ісус і чи може він назвати Ісуса Господом? Той знітився. Я побачив, що нічого не може сказати. І зрозумів, що потрібно йти звідти. Але повернутися додому і сказати дружині, що був неправий, я не міг, пиха не дозволяла. То ж поставив умову, що вона мені більше нічого про православних не говорить, а я їй про свідків Ієгови, інакше не будемо разом. І ще одну умову поставив, дитячу таку зовсім. Сказав: «Тоді перший, хто до нас у двері зайде і запросить до церкви, не кажучи до якої, ми підемо без розмов». Вона на це погодилася. І я сказав, що зараз помолюсь. Це було швидше дитяче загадування бажання, я не вмів молитися, не розумів, що таке молитва. Але сказав прості слова: «Боже, який Ти є, просто, хто першим зайде в двері, то ми підемо туди, куди Ти скажеш». Наступного дня нас запросила дружина підполковника з нашого будинку в церкву і ми пішли. Це була маленька баптистська церква: 16-17 бабусь, один  чоловік, старший за мене, і був пастором та ще кілька людей, трохи молодших. Там ми покаялись в 1999 році та в 2000 році прийняли хрещення. Тож від першого поштовху через книжку «Майстер і Маргарита» до покаяння пройшло дев’ять років. 

Від хрещення до директора програми в Київській богословській семінарії пройшло ще 8 років. Що це був за час? 

За цей час закінчив військову кафедру в КНУ ім. Т. Шевченка. Я мав першу вищу освіту цивільну, а другою середню військову освіту. Щоб отримати звання старшого офіцера, у мене мала бути друга вища військова освіта. От тому я ще три роки навчався на військовому факультеті. Якби я захотів стати генералом, тоді потрібно було б ще третю вищу освіту мати – спеціальну освіту генерального штабу. Перша цивільна вища освіта і середня військова означає, що офіцер повинен розуміти, як діє взвод, рота, батальйон. Друга вища військова освіта розширює кругозір, офіцер повинен розуміти, як взаємодіє полк і бригада, а вже третя вища ‒ це рівень дивізії та армії, офіцер повинен мати не тільки тактичне мислення, але й стратегічне.

В 2004 році закінчив Університет і одразу вступив до  Ірпінської біблійної семінарії й згодом звільнився з лав Збройних сил України. Три роки працював з пастором-капеланом Василем Миколайовичем Хімічем в організації «Об’єднання християн військових України». Мої батьки не дуже розуміли, чому я змінив військове забезпечення, гарну зарплату, медичне забезпечення на таку невизначеність, але я йшов по вірі. Закінчив семінарію в 2008 році й розпочав з дружиною та групою молоді нову церкву. 

В цьому ж 2008 році Ви розпочали програму капеланського служіння в КБС. Це була Ваша ідея? 

Ні, це була зовсім не моя ідея, я про таке навіть не мріяв. Підійшов до мене одного разу Брюс Кітлесон, президент міжнародної організації «Оливкова гілка», і каже: «Ми хочемо розпочати капеланське навчання, чи можеш ти написати програму?» Я йому: «Яка програма?! Я слова «капелан» не знаю, що я можу написати? Я військовий фінансист, тиловик, який капелан?» Вони купили квитки і повезли мене в Штати, щоб показати, що таке капеланство. Я побачив, повернувся, зібрав усі необхідні документи і написав програму. Це Бог робив, не я. Він мене вже в Ірпінській семінарії готував до цього. Під час навчання я готував курсову роботу, яка була трохи дивною для викладачів у той час. Тема була: «Держава та збройні сили в світлі Біблії». Мою роботу тоді багато разів виправляли, перекреслювали, але я все ж таки захистився і отримав відмінно. І та робота стала основою, базою для навчальної програми, до якої потрібно було тільки додати розділи про капеланство. З цією програмою я познайомив керівництво, викладацький склад КБС, потім було погодження з радою опікунів, і в 2008 році бакалаврська програма «Пасторсько-капеланське керівництво» розпочала свою роботу.

Навчальна програма працює вже 11 років – чималий термін. Які Ви бачите результати цієї роботи?

Так, 11 років програмі й церкві. І дивлячись на цей шлях, я розумію, що Бог усе це підготував, мене підготував, навіть ще коли я був невіруючим. Він привів мене у військовий вуз, хоча в моїй родині не було військових, дав мені освіту, навіть тему моєї курсової Він мені дав і потім привів до Київської богословської семінарії. Це був дуже непростий час. Ми мали 4 дітей, дружина не працювала. Ми розпочали нову церкву, одночасно розпочалась робота пасторсько-капеланської програми. Багато було витрачено сил та здоров’я, але зараз я бачу, що церква міцна, я вже передав майже всі свої обов’язки, маємо чотири диякони, молодь активно служить, є чотири пресвітери, які всі церковні справи вирішують колегіально. Навчальна програма працює, і ми маємо на сьогодні 40 випускників, які успішно звершують капеланське служіння. За весь час роботи нашої програми близько 150 осіб були вільними слухачами, відвідували окремі курси або поки що не закінчили навчання з різних причин. 

Крім того, ми маємо ГО «Оливкова гілка»,  і силами цієї невеликої організації на базі КБС проводимо щорічні навчальні конференції для різних капеланів, жіночі конференції для військових. До того ж, щороку організовуємо табори для дітей військовослужбовців, маємо жіночі клуби для підтримки жінок-військовослужбовців чи дружин військових по всій Україні. Це чималий пласт роботи, який Бог дає сили і можливості здійснювати.

Хто приходить вчитися на програму «Пасторсько-капеланське служіння»? 

Мої студенти, як правило, дорослі люди, середній вік – 40 років. Вони йдуть сюди, розуміючи, за чим прийшли. Випадкових людей майже немає, за 11 років таких пам’ятаю лише двоє. Один одразу пішов, а інший – прийшов, не розуміючи для чого, але продовжує навчання. Часто – це люди з непростим минулим: колишні засудженні, нарко- та алкозалежні, колишні військові. Всі вони мають непрості долі, часто складні характери. Більшість з них, як правило, вже займається капеланським служінням, і якщо такій людині в церкві дають ще якесь служіння, вона змушена покинути навчання. Багато хто не може впоратися з навантаженням, тому я борюсь за кожного студента, постійно дзвоню, переконую, пропоную вчитись довше, але все ж таки закінчити навчання та отримати диплом. Бо це дуже велике благословення – вчитися, я знаю, сам вчився. І будь-хто скаже, як роки навчання в семінарії змінюють. У мене є один такий випускник, який все життя вчиться, але це перший його навчальний заклад, де він зміг дійти до фінішу і отримати диплом, він про це говорив на випуску і радів. Такі свідчення дуже цінні. 

Хто такі капелани? Капелан – це просто пастор? 

Якщо дуже вузько сказати, то капелан повинен допомогти людині забезпечити її релігійні потреби. Людина 24 години на добу, 7 днів на тиждень перебуває на службі, у в'язниці, на лікарняному ліжку. Людина в цей момент сама собі не належить, не може вільно встати й піти кудись. А у будь-якої людини є певні релігійні потреби. Ми, капелани, повинні ці потреби забезпечити саме таким чином, як того хоче людина. Якщо мама вмираючої дівчинки хоче, щоб її окропили, припустимо, пресвітеріанським кропленням, а я капелан-баптист, то я не можу відмовити людині в її проханні. Хоче поранений мусульманин, щоб я поклав Коран, я повинен це зробити, я його повинен настільки любити, що повинен зробити, як того вимагає його віра. А якщо людина захоче дізнатися, як я вірю, і запитає, тоді я можу розповісти про свою віру.
Капеланство має три аспекти. По-перше, капеланство ‒ це продовження служіння церкви за її межами. По-друге, куди не може чи не хоче прийти церква, туди може прийти капелан. По-третє, хоча капелан – це пастор, але це не пастор в буквальному розумінні цього слова. Тому що пастор служить для своїх: своя конфесія, свої люди. Він любить своїх, іноді чужих, тих, хто приходить до церкви, проповідує своїм, піклується про своїх. Для нього зрозуміти людину навіть з  інших церков своєї конфесії буває важко. Я вже не кажу про інші конфесії або про історичні церкви. Я бачив багатьох пасторів, і це дуже люблячі люди, яким дуже важко любити людину з іншої конфесії або взагалі не схожих на християнські конфесії, а гірше, якщо перед ним стоїть атеїст чи затятий язичник. Це вже потрібно мати особливий стан прийняття людини не просто з іншої конфесії, а свого супротивника, більше того, це може бути й сатаніст. Як їх полюбити? І тут ось ця кардинальна відмінність між капеланом та пастором. Капелан служить усім, приймає всіх такими, якими вони є. Капелан не намагається навернути людей в свою віру, а служить їм так, як вони б цього хотіли. Ми можемо євангелізувати справами і тільки іноді словами.

Я іноді жартую, кажу: «Ви іноді заходите в будівлю, ви знаєте, де у нас стоїть вогнегасник? Але якщо пожежа, всі починають бігати і шукати, де він. Ось так і капелан у військовій частині чи у в’язниці. Поки все спокійно, нічого не трапилось, він наче і не потрібен, але повинен бути. Бо якщо солдат повісився, убили солдата, хто має сказати батькам? От тоді шукають капелана, як той вогнегасник. Він повинен бути і в кризовій ситуації або щоб попередити кризову ситуацію, всі повинні знати, де він знаходиться.

Ще є одна річ, яка кардинально вирізняє капелана і пастора. Пастор знаходиться під однією владою Бога в церкві. Капелану складніше, він має подвійне підпорядкування, знаходячись під впливом своєї конфесії, свого пастора, під своїм віровченням та, заходячи на територію військової частини, в'язниці, госпіталю, потрапляє під дію військового статуту чи лікарняного, в’язничного режиму. Капелан вже не може вести себе, як хоче, він зайшов на чужу територію, повинен знати, від А до Я все пункти статуту, положення і не має права говорити: «Я цього не буду робити» або «Я буду робити от так чи так». 

В міжнародному гуманітарному праві є дві категорії людей, яких заборонено брати в полон, – це капелан та медик. Це люди подвійного підпорядкування. Всі розуміють, що перший лікує тіло і дає клятву Гіппократа. Другий лікує душу і знаходиться під клятвою Творцю. Навіть невіруючий розуміє, що Женевська конвенція захищає таких людей. Тому для капелана дуже важливий принцип подвійного підпорядкування: якщо порушив статут, віровчення церкви, тобто клятву Богу, – капелана відкличуть; якщо порушив субординацію, статут установи перебування – капелана відправлять. Такого подвійного підпорядкування не має звичайний пастор, але в таких умовах постійно працює капелан.
Зараз у зв’язку з війною найбільше на слуху військове капеланство, але існує  ще госпітальне, тюремне та інші. Чи є якась різниця між ними? 
База однакова – бути поруч з людиною. Але різниця є в особливостях роботи та у різній законодавчій базі. У в'язниці за законом можливе створення церкви, в армії – ні. В армії, якщо є будівля або споруда на території військової частини, вона повинна бути доступна для всіх, там не можна бути конфесійним. Це заборонено. Не можна під час бойових дій розділяти людей, вони повинні бути єдині для їхньої безпеки та успіху того завдання, яке військові виконують. Капелан повинен людей об'єднувати. Усі відмінності (ідеологія, релігія) мають бути усунені. У в'язниці простіше, бо можна робити різні кімнати з урахуванням різних релігій. 

У військового капелана, наприклад, немає медичної картки, а ось у госпітального, в Америці, наприклад, є доступ до медичної картки будь-якої людини, яка знаходиться в лікарняному закладі. Там медична картка складається з двох частин: для тіла і для душі. Коли капелан бере медичну картку, він повинен знати і діагнози тіла, і «діагнози душі». Він повинен подивитися, що там про людину записав попередній капелан, якщо там є цей запис. Капелан повинен розуміти, в якому стані людина, чи варто з нею говорити про покаяння, наприклад, перед операцією або відразу після операції, взагалі про що варто говорити з людиною, зважаючи на її фізичний стан. У в'язниці теж такого немає. Всі види капеланства мають свої особливості, і про це ми детально розповідаємо нашим студентам на програмі «Пасторсько-капеланське керівництво». 

Зрозуміло, що капеланство – це досить широка категорія, включає військових капеланів, пенітенціарних, госпітальних, поліцейських та інших. Який з цих напрямків найбільш затребуваний серед студентів семінарії?

У нас дві найбільші групи на програмі ‒ військові капелани й тюремні (пенітенціарні). А третя група, значно менша, ‒ госпітальні капелани. Було кілька поліцейських капеланів, кілька пожежників, два спортивних капелани, кілька соціальних капеланів, тих, хто працює в школі, кілька хоспісних капеланів. Тобто основна група  ‒ військові та тюремні капелани. 

Наскільки загалом капелани потрібні в країні? Чи є потреба в таких спеціалістах? 

Потреба дуже велика, хоча державою поки що до кінця не усвідомлена. Візьмемо, наприклад, Міністерство оборони України, тут є свої складнощі. Поки що немає закону про капеланство, влада постійно провалює прийняття такого закону. Зараз капеланство в армії функціонує в рамках наказу міністра оборони України № 685 від 14.12.2016.  Звісно, це краще ніж нічого, але наказу недостатньо. Капеланство не може розвиватися як структура. Люди отримують гроші, але не як військовослужбовці Збройних сил України, а як технічні працівники. Наприклад, військовий на фронті на передовій отримує приблизно 20 000 грн, а капелан, який знаходиться там само поруч, – 4 000 грн. Крім того, капелани не мають ніякого забезпечення: ні форми, ні харчування, ні медичного обслуговування. Це все він повинен собі забезпечити сам, або повинна забезпечити церква. Також на ці гроші капелан має утримувати свою сім’ю, яку залишає надовго, перебуваючи з військовими у місцях їх дислокації. В різних деномінація це питання вирішується по-різному. Зараз маємо 300 посад капеланів в ЗСУ, але зайняті ледве половина. З цих 300 посад 3 місця офіційно мають заповнити баптисти, але ми не можемо навіть ці три посади зайняти. 

Чому така ситуація? 

Тому що на таку суму прогодувати родину, забезпечити себе усім необхідним для служби капелан не може. Адже він має залишити родину і поїхати на війну, капелан повинен постійно бути зі своєю частиною чи на ротації, чи на фронті. Крім того, церква не завжди готова підтримати фінансово або навіть відпустити свого служителя на таке служіння. Це при тому, що такий служитель повинен мати спеціальну освіту капелана. Закон мав би передбачити усі питання забезпечення капелана. Наприклад, пенітенціарні капелани не мають навіть такого наказу, як у військових. Хоча тюремні капелани активно почали працювати набагато раніше за військових, там все на волонтерських засадах. 

Тобто ситуацію може виправити закон про капеланство?  

Так, закон дуже потрібен і повинен врегулювати цю сферу, щоб капеланство могло розвиватись повноцінно. Але такий закон повинен стосуватися усіх силових структур: поліція, СБУ, прокуратура, вогнеборці та інші напівзакриті структури. І якщо такий закон буде прийнято для України в цілому, а рано чи пізно це станеться, ми матимемо дефіцит кадрів не в 150 чоловік, а 1500 штатних посад капеланів. А щоб бути капеланом потрібно буде мати: спеціальну освіту, бути служителем церкви, мати направлення церкви. Ці вимоги вже прописані для військового капелана. Що ми маємо на сьогодні у  баптистських церквах – спеціальної освіти люди не мають, більшість помісних церков не готові благословляти та посилати на служіння. 

Тож ми стикнемося з іншою проблемою. Буде закон, але не буде кого послати?  

Так, наша програма працює 11 років і ми маємо лише 40 випускників – це краплина в морі. Це при тому, що ми навчаємо студентів з усіх конфесій. Коли я починав цю програму, це була основна моя вимога – ми повинні навчати усіх бажаючих християн, не зважаючи на конфесію. 

В яких ще протестантських навчальних закладах є програми капеланського служіння? 

Таврійський християнський інститут раніше мав дворічну програму для пенітенціарних капеланів, УЄТС відкрили річні курси, але це тільки курси, які дають сертифікат, і це не зовсім капеланське служіння, там навіть слова «капелан» немає. Тому в такому повному вигляді бакалаврську капеланську програму, яку пропонує наша семінарія, не має жоден протестантський навчальний заклад, ми єдині в протестантському світі пострадянського простору.

Давайте повернемось до самих капеланів. Капелан зобов’язаний допомагати іншим, піклуватись за духовний, емоційний стан людини. Але до кого приходить капелан? Адже йому теж може бути потрібна допомога. Чи є у капелана свій капелан? 

Звичайно, у будь-якого капелана настає такий період. Як мені говорив один американець: «Коли я підходжу до свого кабінету і бачу солдата, який сидить біля моїх дверей, я починаю його тихо ненавидіти. Тоді я розумію, що пора мені йти у відпустку». У них є старший капелан, який відповідає за всіх капеланів, він їм як старший пастор. Він стежить за станом своїх підлеглих й іноді говорить, кому час йти  у відпустку, хто вже вигорів. Навіть у Президента США і у Папи Римського є свій капелан.

В США є ціла система, штат капеланів. Цього року, наприклад, старший по штату на військовій базі капелан-баптист. Він відповідає за всіх капеланів і в його підпорядкуванні представники усіх інших конфесії. Наступного року це буде римо-католик, через рік – ще хтось. Старший капелан дивиться за своєю командою, оберігає від вигорання. Якщо бачить десь проблему, одразу має реагувати. Ще є гарнізонний капелан. Наприклад, я був знайомий із головним капеланом в Іраку. Його обов’язок – стежити за старшими капеланами, які відповідають, в свою чергу, за меншу кількість капеланів. Є певна підзвітність та система контролю й відповідальності. Адже це як в біблійному консультуванні людей. Якщо ви берете для консультування протягом тижня дві людини, то це вже досить важко, а трьох протягом тижня – це вже надскладно. Адже консультанту потрібен час, щоб «змити з себе» увесь той бруд, який на них виливається. Якщо не робити пауз, ви не зможете змити все і потонете в цьому бруді. Тож ми маємо величезний дефіцит капеланів, і немає належної підтримки для тих капеланів, які звершують це служіння. 

Чи підтримують наші церкви капеланське служіння? Чи є розуміння потреби та важливості капеланства? 

Справа в тому, що у нас конгрегаційна система управління. Кожна баптистська церква в достатній мірі автономна та незалежна, й існує певний центр для координації. Так от, церква може схвально ставитись до служіння в пенітенціарних закладах, наприклад, але мати пацифістські переконання, бути байдужою до проблем, з якими стикається інша частина нашого суспільства. В такому випадку церква не буде посилати людей на капеланське служіння, не буде рукопокладати, уповноважувати. Рукопокладення ‒ це передача частини своїх повноважень, делегування відповідальності для служіння іншим. Таку людину має підтримувати церква, але часто не просто не підтримують, але навіть виступають проти тих, хто вирішив стати військовим капеланом. І може статись навіть гірше, церква так натисне на досить успішного капелана, що той змушений або припинити служіння, або перейти в іншу церкву. Люди тікають туди, де можуть проявити свій дар, де отримують розуміння та підтримку. 

Голова ВСЦ ЄХБ Валерій Степанович Антонюк активно підтримує капеланство, завжди звертається зі словами підбадьорення до служителів. Але на рівні областей та окремих помісних церков ми маємо зовсім іншу ситуацію. Є церкви, які активно підтримують своїх служителів ‒ військових капеланів, проте їх меншість. Та ми не маємо права нікого засуджувати, всі церкви автономні й можуть самі приймати рішення. 

Хто для вас особисто є найбільшою підтримкою у служінні та у житті загалом? 

Якби не моя дружина, цього всього не було б. Вона мене найбільше підтримує, мотивує та підбадьорює. Я тепер часто говорю служителям та студентам про їхніх дружин, коли йде мова про рукопокладення чи коли студент приїздить на сесію. Завжди прошу номер телефона дружини чи особисто спілкуюсь. І кажу студентам чи служителям, що дружина чи чоловік – це ваш тил, підтримка, за яку потрібно дякувати. Коли на випуску я даю студенту диплом або у церкві свідоцтво про рукопокладення, то говорю, що частину має отримати чоловік, а частину дружина, тому що чоловік без дружини – нуль без палички. Це їхнє спільне служіння. В семінарії для мене великою підтримкою став Анатолій Іванович Прокопчук. Він завжди запрошує на спілкування. Перші кроки цієї програми були зроблені тільки завдяки його підтримці.