Ми підійшли до важливої й досить непростої ідеї нації. У своєму відомому творі французький мислитель Ернст Ренан вказав на те, що нація ― «це душа, духовний принцип». Ні етнос, ні релігія, ні географія, ні мова разом з політичними інтересами чи воєнними потребами не є визначальними для існування нації (хоча, безперечно, є надзвичайно важливими). Єдиним законним критерієм для існування нації Ренан вважає її бажанням існувати. Звідси його відома фраза, що «існування нації ― це щоденний плебісцит» (плебісцит  ― волевиявлення, буквально рішення народу; прим. автора). Отже для існування та процвітання нації таким же важливим є бажання сучасних громадян України, як і тих у 1991 році. 
 

     Ренан, як і багато інших сучасних соціологів та мислителів, був переконаний, що «душа, духовний принцип» складається з двох речей, які насправді є одним: перше ― це спадок минулого, друге ― стремління користуватися цим спадком і у майбутньому, тобто бажати спільного майбутнього. Іншими словами, ми ― те, чим були наші предки, а наші нащадки будуть тим, ким зараз є ми. 

Саме зараз доречно запитати себе: «Яким чином євангельські християни співвідносять себе з минулим України і де бачать її майбутнє?» Як і будь який інший, український народ не є монолітною глибою: існує багато спільнот, які по-різному дадуть відповіді на ці запитання. Дехто не заглядає в минуле далі совєтського періоду (витівка сучасної влади з совковими декораціями на Майдані перед фотографіями загиблих Небесної сотні яскраво демонструє це). Інші, навпаки, намагаються позбутися совкової спадщини й сягнути глибших пластів історії України. Очевидно, що картини майбутнього у цих двох категорій українців також будуть відрізнятися. 
 

      Як християни, ми належимо водночас до декількох спільнот. Безперечно, для нас найважливішим фактом є те, що ми громадяни Царства Божого. Але наскільки цей факт допомагає нам брати участь у націєтворчому процесі?  За власними спостереженнями більшість християн зовсім не цікавляться історією України. А майбутнє нашої держави губиться у їхніх думках десь серед примарних духовних небес (Сполучені Штати або деякі європейські країни мабуть більше відповідають їхнім сподіванням майбутнього Царства Божого, адже багато християн з готовністю асоціюють своє життя з цими державами). Звідси й наше слабке залучення у сучасні процеси, що відбуваються в житті держави.  

Яким же чином змінити ситуацію й глибше усвідомити необхідність для нас бути більше задіяними в житті держави? На таке прекрасне запитання не можна давати спрощену відповідь на основі 2 Тим. 2:1-2, якою більшість радо обмежилася б: «Отже, перш над усе я благаю чинити молитви, благання, прохання, подяки за всіх людей,  за царів та за всіх, хто при владі, щоб могли ми провадити тихе й мирне життя в усякій побожності та чистості».  Карл Барт, роздумуючи над цими біблійними словами проникливо запитує: «Чи можна просити Бога про що-небудь, не будучи у той же момент рішуче налаштованим і готовим зробити для цього все, що перебуває в межах моїх можливостей». А які у нас, євангельських християн, є можливості? Чи знаємо як і що потрібно робити для створення таких умов у державі. Але, головне,  чи є у нас бажання й рішуча готовність для цього? Намагаючись дати відповіді на останні три запитання, хтось може сказати що з цих відповідей може вийти ціла політична програма. 

     
      Власне тому, по-перше, раптових змін годі очікувати. Адже, і це по-друге, відповіді на вищезгадані питання, вимагають консолідації євангельських теологів, правознавців, політиків і багатьох інших фахових спеціалістів. Друковані праці з дослідження тих чи інших сторін взаємовідносин церкви й держави, церкви й суспільства, площадки, де різноманітні політичні й соціальні виклики нашого українського суспільства обговорюють і згодом комунікують їх державним органам і суспільству ― ось кілька можливих необхідних кроків до реалізації такого задуму. Проте, чи є у нас бажання й рішучість до таких дій? Можливо нам потрібно чесно зізнатися собі, що бажання та рішучості нам катастрофічно бракує. Тому тридцятий День незалежності України ми, насправді, може відсвяткувати, полишивши табір тих, кому «без разніци» і вперше задуматися, що я, моя церква, християни мого села чи міста можемо зробити для землі, на якій ми усі народилися й покликані чинити молитви і, як ми дізналися, не тільки. 

 

 

Віталій Маряш, академічний декан КБС