З війною прийшло надзвичайно багато хвилювань і болю в життя кожного українця. Великою втіхою серед цього є бачити Божу турботу. Деякі люди задають запитання чому ми не робили стільки добра один одному без війни? Хтось відповів, що люди робили добро й раніше, просто під час війни воно стало більш видимим, помітним.
ловіком двічі сідали молитися й обговорювати, що ми будемо робити, якщо буде війна. До роздумів спонукало й те, що велика частина наших друзів-іноземців, дослухаючись до рекомендації своїх посольств, виїжджало з України. Та все ж ми сподівалися, що війни не буде. Як і більшість, напевно, ми думали, якщо війна навіть і почнеться, то військові дії будуть десь біля кордонів з Росією. Що напад буде одночасно на всю країну, ми не могли навіть собі уявити. Не кажучи вже про жахіття, які чекали на наші міста та села.
24 лютого я прокинулась о 4 годині ранку, бо почула потужний звук вибуху. Як ми пізніше дізналися, близько 1 км від нас ракета потрапила в будинок. Наступного дня ми разом з іншими родичами виїхали з Києва як тільки закінчилася комендантська година. Дорога, яка триває у мирний час 4 години, цього разу тривала 11. Божою милістю Олександр за 2 дні до війни повністю заправив машину паливом і цього вистачило, щоб доїхати до нової локації без зупинки на заправках, де або не було палива, або були величезні черги.
Через деякий час я з двома дочками та батьками перейшла кордон до Польщі. Це був сумний час прощання з чоловіком, не знаючи, яка його роль буде у цій війні. У Польщі через приїзд великої кількості біженців було неможливо знайти житло. В деяких місцях житло надавалося на 2-3 тижні, і люди мали шукати інше помешкання. Ніхто не думав, що небезпека, яка прийшла з війною буде тривати так довго. Постало питання і для мене, що робити далі. Вирішили з чоловіком, що мені з дітьми треба переїхати до Румунії, де були добрі друзі й більше можливостей знайти житло. В Румунії Бог дав мені змогу брати участь у служінні для переселенців, спілкуватися з мамами, які мали ті ж турботи що й я. Бог використав мій досвід перебування за кордоном для розширення контактів з людьми, які бажають допомагати українцям з різними потребами.
Після 9 тижнів перебування в Румунії, я повернулася до чоловіка в Рівне, щоб служити переселенцям разом з місцевою церквою «Благодать». Одним із пасторів цієї церкви є випускник Київської богословської семінарії Андрій Корнійчук. Він також є обласним пастором ЄХБ у Рівненській області. Серед інших служителів церкви є випускники КБС, Олександр Муляр, Руслан Фомічов, які також активно служать переселенцям.
Протягом всього цього часу мій чоловік, Олександр, був волонтером при церковному офісі церкви «Благодать» у Рівному. У перші тижні війни найбільшими потребами людей були евакуація та поселення. Людей з різних міст привозили до Рівного, в церковному офісі вони могли відпочити поки їм шукали житло або транспорт на кордон. Олександр був у команді кол-центру, куди люди телефонували з потребою евакуації або проханням допомогти їжею чи ліками. Іноді було потрібно лише вислухати страх і біль людей, запропонувати їм надію в Бозі.
Мій брат, Святослав Прокопчук, студент програми «Пасторське служіння» в КБС, використовуючи своє захопленнями картами і слідкуючи за новинами, підказував людям як вибиратися безпечними шляхами з містечок Київської області, які швидко опинилися поруч з бойовими діями. Один друг мого чоловіка, Валерій, добре розбирається у залізничних сполученнях, що також було необхідним для допомоги людям. Багато братів з Рівненських церков вивозили людей з небезпечних локацій або привозили продукти чи інші необхідні речі.
Все більше людей з різних областей України залишалися в Рівному, з’явилися труднощі з різними товарами: не вистачало продуктів, ліків, одягу, посуду та іншого найнеобхіднішого. З різних країн почала надходити гуманітарна допомога, яку потрібно було розвантажувати з фур і розкладати у пакунки. Це забирало багато сил та часу, але було вкрай потрібно.
Близько 500 людей щотижня приходять отримати допомогу в церковному офісі. Олександр став одним із волонтерів, які спілкувалися з переселенцями, запитували про їхні потреби, говорили про Бога та Євангеліє, запрошували на спілкування до церкви, передавали людям пакунок з продуктами та інші потрібні речі. За тиждень кожен волонтер зустрічається приблизно з 20-30 людьми, слухає про біль цих людей, має можливість розповісти їм про надію в Господі. Кожна історія ‒ це історія про небезпеку, біль, страх, страждання або втрату: літня пара, яка намагалася вивезти вагітну дочку з села біля Бородянки; жінка, чий чоловік військовий після поранення потрапив у лікарню в Рівному; чоловік, який втратив пасіку в Харківській області; пара, яка втратила свою квартиру в Харкові; численні історії маріупольців про жахіття в їхньому (ще нещодавно квітучому) місті.
Українські церкви вже декілька років молилися про пробудження в країні, щоб був більший інтерес серед народу чути про Бога. «Як тривога, то до Бога» – чіткий опис стану людей, коли сталася війна. З війною сотні людей приходять до християнської громади за допомогою. Олександр каже, що за останні декілька місяців він говорив про Бога з такою кількістю людей як, мабуть, за все життя до цього часу.
Волонтерство в церковному офісі дає змогу служити всією родиною. Коли переселенці бачать діток, що бігають і граються ‒ це дає їм розраду. Окрім допомоги з їжею чи одягом, людям часто потрібна порада, де знайти в місті необхідне, адже дуже багато людей вперше потрапили в Рівне. Гарне спілкування й увага допомагає людям відчути, що вони не чужі і що хтось переймається їхніми потребами. Ми маємо показати в наших діях, що Богу не байдужі проблемами цих людей.
Час від часу є потреба підвозити людей з продуктами до їхніх домівок, бо вік чи здоров’я не дозволяють носити важкого. Дорогою є змога далі спілкуватися про життя та цінності. Одного разу до церкви зателефонували з автовокзалу і сказали, що двоє літніх людей (84 та 60 років) хочуть повертатися додому, в Донецьку область, де зараз обстріли, бо не знайшли житла в Рівному. Олександр з іншими волонтерами під’їхали поговорити. Місцевим сестрам вдалося вирішити питання житла для цих людей, які збиралися ночувати на вокзалі в очікуванні автобусу, якими мав прийти наступного дня. Ці люди залишились в Рівному та наступної неділі були на служінні церкви «Благодать».
Постійним видом служіння під час війни є з’єднання людей у яких є потреби з тими, хто може допомогти. Кожна сторона хоче мати певність, що їх не обманюють. Хто має потребу, хоче бути впевненим, що йому дійсно допоможуть. Хто допомагає, хоче знати, що кошти й ресурси будуть використанні на потрібні цілі. Саме посередник допомагає забезпечити ці дві сторони впевненістю. Значною мірою нам з чоловіком не раз доводилося і доводиться бути цими посередниками. Завдяки такому служінню вирішуються різні потреби.
Потреби у житлі. На початку ми з Олександром отримували повідомлення від людей, які потребували житло для одноразової ночівлі або тривалого перебування. Олександр допомагав знаходити житло в Україні, я за межами України в різних країнах завдяки великій Божій сім’ї по всьому світу, яка відгукнулася на біль України.
Потреба у транспорті. Трьом чоловікам надійшла допомога, щоб купити машини для евакуації людей та доставляти гуманітарні вантажі у райони, які сильно постраждали від бойових дій.
Потреба в їжі та речах для особистого чи домашнього вжитку. Люди або організації запитували, на які потреби вони можуть пожертвувати кошти і ми мали змогу розказати їм яку допомогу надають біженцям різні церкви і які харчі чи речі потрібно придбати зараз. Таким чином церкви з Америки, Польщі і Румунії надавали ресурси для потреб переселенців. Сльози радості та слова вдячності жінок, які могли отримати каструлю, сковорідку, ліки, постіль чи рушник, посмішка діток, які отримали іграшку розчулювали до сліз. Війна навчила нас цінувати те, що раніше здавалося належним.
Потреба у паливі. Церкви багато робили для вивозу людей з небезпечних місць. Через нестачу палива в Україні й стрімке підвищення цін все складніше було продовжувати це служіння. Нещодавно одна церква з Румунії, з якою я познайомилася перебуваючи в Румунії, почула цю нагальну потребу і надіслала кошти, щоб це служіння церкви «Благодать» продовжувалося.
В цей страшний час війни ми живемо з розумінням, що сьогоднішній день може бути останнім на землі й тому намагаємося цінувати час з дорогими людьми і використовувати різні можливості, щоб говорити людям про надію і спасіння в Бозі. Як ніколи ми відчули, що все земне тимчасове і наша справжня домівка там, де Бог. Наша сім’я потребує молитви, щоб Бог давав мудрості у спілкуванні з людьми, скерував нашу сім’ю у потрібний напрямок, примножував терпіння в умовах, коли багато змін приходять раптово й одночасно. Хай Бог дарує нам мир і відновлення, хай буде Україна!
Наталія Дудка, викладачка КБС